Лук’янівське кладовище

Визначення і загальна характеристика

ЛУКʼЯ́НІВСЬКЕ КЛАДОВИ́ЩЕ Роз­таш. у Києві в істор. місцевості Лукʼянівка. Після заверше­н­ня спорудже­н­ня Лукʼянів. тюрем. замку (див. Лукʼянівська тюрма) по­стало пита­н­ня щодо місця для похова­н­ня померлих вʼязнів. Крім того, на той час вже були заборонені масові похова­н­ня на Щекавиц. кладовищі (від­крите 1772). Таким чином 1871 на­прикінці вул. Велика Дорогожицька стихійно виникло Л. к. 1878 Київ. міська дума офіційно надала йому перші 3 дес. землі й на­звала центральним. Згодом площу кладовища декілька разів збільшували (воно мало 54 дільниці, у кожній з яких — від 400 до 1000 місць), остаточно Л. к. упорядк. 1887 (зʼявилися деревʼяна каплиця, організов. під­ʼїзні шляхи). На від­міну від ін. кладовищ, ним роз­поряджалася міська управа, а не пред­ставники духовенства. 1911 каплицю пе­ребудовано у церкву св. Ка­терини й освячено (зруйнов. на поч. 1970-х рр., від­новлений храм освяч. 2011). Комплекс різноманіт. споруд й огорожі зведено в єдиний ансамбль за проектом арх. В. Ніколаєва. Станом на 1926 у Києві на 14-ти кладовищах здій­снено 5287 поховань, зокрема на Л. к. — 804 (15,5 % від заг. кіль­кості). Хоча Л. к. засн. як православне, тут ховали пред­ставників різних національностей і спо­ві­дань — євреїв, поляків, німців, французів, чехів, угорців, болгар, вірменів, грузинів та ін.; сюди та­кож пере­несено похова­н­ня з лі­квідов. кладовищ — Ас­кольдової могили, Київського Свято-Покровського жіночого монастиря, Щекавиц., Вознесен. та ін.; після визволе­н­ня Києва ухвалено ріше­н­ня ховати й учас­ників 2-ї світової вій­ни, на що від­ве­дено 12 га (умовно ви­окремлюють цивіл., євр. і військ. кладовища). Серед похованих — митрополит УАПЦ Василь (Лип­ківський), дві­чі Герої Рад. Союзу І. Бойко та В. Рязанов, понад 90 Героїв Рад. Союзу, лікарі-терапевти академік АН УРСР і СРСР М. Стражеско й академік ВУАН Т. Яновський, академік АН УРСР економгео­граф К. Воблий і фізіолог В. Чаговець, аку­шер-гін­еколог О. Лурʼє, арх. О. Ко­белєв і О. Вербицький, живописці М. Пимоненко, М. Мурашко, В. Орловський, С. Світославський, льотчики П. Нестеров і Є. Крутень, один із засн. Л. к. І. Зейферт (1838–88). У 1962 закрите для масових поховань, 1964 частину площі військ. кладовища (6 га) від­ведено під спо­рудже­н­ня Київ. телевежі. 1994 КМ України надав Л. к. статус держ. істор.-мемор. заповід­ника, 2001 вніс до пере­ліку заповід­ників нац. значе­н­ня Держ. реєстру нерухомих памʼяток України. Нині у його структурі діє музей кладовища.

Літ.: Проценко Л. А. Лукʼянівське ци­вільне кладовище: Путівник. К., 1995; 2001.

В. В. Ковалинський

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю